– «Здрастуй, дитинко, – каже, – чекала я тебе! Ласкаво просимо!
– Вітаю, а ви хто? – питаю.
– А я – прародителька твоя, перша жінка твого роду. Ім'я моє загубилося у віках, тому ти клич мене Матінкою.
– Ви – перша жінка мого роду? Це як же? Це ж, напевно, давно було?
– Дуже давно, – сміється вона.
– Та ти не вважай на століття, ти питай. Чого тобі треба?
– Розібратися мені треба. Проблеми у мене.
– Які ж, дитино?
– Я – недолюблена дитина, тато не помічав, мама шпиняла. І тепер не можу відносини побудувати, сім'ю створити. І про себе я думки вкрай невисокої. Це тому, що мама мені навіяла, що я сірість і нікчемність. Я й вирішила, що я – остання в крайньому ряду, далі нікуди.
– А скільки тобі років, дитинко?
– Тридцять на тому тижні було. Молодість, можна сказати, вже пройшла, а я все ще не розібралася зі своїм недолюбленим дитинством...
– А що ти вже зробила для того, щоб розібратися?
– Ой, я багато чого зробила. Книжок розумних перечитала неймовірну кількість, до психолога ходила, тренінги відвідувала, батьків пробачити неодноразово намагалася, в загальному, не сиділа склавши рук.
– Батьків, кажеш, пробачити хотіла... А за що?
– Ну як за що? За те, що кохання не додали. А повинні були!
– Он воно що... А з чого ти взяла, що вони тобі щось заборгували?
– З чого? Так це ж всім відомо! Он скільки вже про це написано! Що якщо батьки своїх дітей люблять, вони виростають повноцінними і самодостатніми, в себе вірять, майбутнього не бояться, і все у них в житті складається.
– Якби ж то... – каже Матінка, і усміхнулася так невесело. – Знала б, як ти помиляєшся! Не раз і у люблячих батьків такі дітки виростають, що сльози одні... Не в тому річ. Я ось тебе запитати хочу: ти себе до цих пір маленькою вважаєш?
– Та ні, мені рано подорослішати довелося. Вивчилася, працювати пішла, і живу окремо. Самостійна я.
– То значить, батьки тебе на світ вивели, вигодували, виростили, вивчили, на крило поставили, а все ще в чомусь винні залишилися?
– Я ж кажу, любові не було. Не хвалили, не пестили, не підтримували морально. Я до сих пір через це страждаю!
– Страждальниця, значить... А що ти про страждання-то знаєш, дитинко? Про голод, про війни, про бідність, про втрати безповоротні? Мабуть, тільки в книжках читала?
– Які війни? І до чого тут злидні?
– Дивись сюди, покажу тобі дещо... Бачиш? – і вона дістала звідкись із складок одягу невеликий предмет.
Я придивилася – це була скринька. Не особливо красива, проста, дерев'яна, потемніла від часу, з якимось невигадливим різьбленням на кришці.
– Скажеш, непоказна на вигляд? А ось так? – і вона підняла кришку скриньки, а там…
Звідти таке несказанне світло хлинуло, що я аж заплющила очі.
– Подобається?
– Так, дуже... – я дивилася як заворожена, тепер шкатулка здавалася мені неймовірно красивою.
– Це не проста шкатулка, в ній зберігається любов нашого роду, – пояснила Матінка.
– Варто її відкрити – і вона весь світ освітить і зігріє. Я цю шкатулку своєю любов'ю наповнила і дочці передала, а вона – далі по роду. Це наш родинний скарб, невідчужуваний спадок по жіночій лінії.
– Але я жодної шкатулки не отримувала! – кажу я. – Та якби я таке побачила, хіба б я забула? Мабуть, загубився мій спадок десь в поколіннях.
– Не може він загубитися. Кажу ж, невідчужуваний він. Тільки ось весь час шкатулку любов'ю полірувати треба, тоді і вигляд у скриньці буде зовсім інший. Заграє, засяє, засвітиться!
– А хто ж її полірувати повинен? – Той, хто володіє нею зараз, в цю мить. Кому вона за родом дісталася. Значить, зараз ти і повинна.
– Я повинна??? Так я не проти... Тільки звідки мені її взяти, якщо я сама її в спадок не отримала?
– Такого бути не може. Кожна дівчинка роду, з'явившись на світ, отримує таку шкатулку. Вона незрима, але цілком реальна. Тільки буває так, що закрита вона на сім замків, та й світло в ній потухло, тоді завдання жінки – відкрити її і додати любові, щоб передати своїй дочці знову сяючою і наповненою.
– Це що ж виходить? Що я спадок отримала, але нічого про нього не знаю? Тому що шкатулка закрита, так? Але тоді скажіть, чому моя мама її не відчинила, не показала мені Світло Любові? Ви ж самі кажете – у кого шкатулка, той і повинен це зробити!
– Не у всіх на це сил вистачає, – тихо сказала Матінка. – Глянь сюди, покажу тобі, що жінкам нашого роду перенести довелося…
Я глянула – і обімліла. Вона немов завісу відкинула, і переді мною стали проноситися різні картини, як в кіно, і в кожному епізоді присутня шкатулка. Чого там тільки не миготіло!
Війна, біженці, бабка шкатулку в лахміття ховає, ним обгортає, а у самої руки обморожені, розпухлі…
А ось лісоповал, на вітрі, під снігом, жінки в ватниках пиляють сосни, всі замучені, ледь рухаються, і скринька валяється в крижаній каші, розчавлена чиїмось чоботом…
Ось молода жінка – чоловік її б'є, паплюжить на чому світ стоїть, потім вона, вся в сльозах, на шкатулку, кров'ю заплямовану, амбарний замок приладжує, а ключ потім – в глибокий колодязь, тільки й булькнуло…
А ось бачу скриньку в руках у дівчинки, замок як і раніше висить, тільки, мабуть, багато років пройшло, тому що іржавий вже, старий... Дівчинка намагається його зіпхнути, подивитися, що там, в скриньці, та нічого не виходить, тільки палець порізала та ніготь зірвала.
Тоді вона її кидає в кут, де всякий мотлох порошиться, і лежить скринька, тільки крові на ній додалося. Ось мама моя – вся затиснута, заклопотана, заморожена ніби, і очі невеселі.
Тата я теж побачила, як холодно йому і незатишно, і він до пляшки тягнеться, щоб забутися... І ще багато чого я бачила в цьому «кіно» – тільки згадувати не хочеться, надто вже сумно все це...
– Матінко, страшно-то як ! – вирвалося у мене.
– Сама бачиш – буває жінка таку долю проживає, що їй свою любов не розкривати, а ховати доводиться. Здається їй, що якщо вона свою любов надійно вкриє та на сім замків заборон, то так краще буде. Не так боляче.
… Не всі ж її взяти і оцінити вміють, любов-то...
– Виходить, мама моя теж не змогла шкатулку відкрити? Напевно, вона теж любові в житті недоотримала, тому і мені нічого не передала...
– Саме так, – киває Матінка.
– І я запитати тебе хочу. Тобі ось тридцять вже, а ти все ще віриш в мамині слова про те, що ти «сірість і нікчемність» і «остання в крайньому ряду»?
– Виходить, так. Повірила я в це. Та й кому ж вірити, якщо не мамі?
– А що ти за цей час зробила, щоб іншою стати?
– Так я все життя намагалася їй довести, що я інша! – поскаржилася я.
– І вдома, і в навчанні, і на роботі взагалі все роблю на «п'ять з плюсом». Я все життя зі шкіри лізу, щоб довести своє право на існування! І отримати належну мені любов!
– А навіщо? Якщо ти з'явилася в цьому світі, то твоє право на існування безперечне. Те, що ти не сірість і нікчемність, вже давно всім зрозуміло. Ти вже всім все довела! А любов... Вона в цій скриньці, яка по праву народження твоя. Залишилося тільки відкрити її, і Світло Любові хлине в твоє життя, освітить її, зігріє, ще й іншим дістанеться.
– Як це зробити? Як мені шкатулку відкрити?
– Є до неї ключ, називається він «співчуття». Коли ти перестанеш предків своїх засуджувати, що любові тобі не додали, а від щирого серця поспівчуваєш їм, що вони самі нею обділені були, ось тоді і відкриється скринька, і розіллється Світло Любові.
– Співчуття, говорите... А мені хто поспівчуває? Хто мене пошкодує?
– Знаєш, поки ти будеш чекати жалості та співчуття, не відкрити тобі шкатулку. Хіба ти дитя мале, щоб сиріткою прикидатися? Доросла людина, власниця родового спадку. Пора б тобі самій Світло Любові в собі відкрити.
– Але мама...
– Мама твоя така, яка є, так вже життя її склалося. А ти так і будеш до пенсії чудес чекати, поки вона зміниться? Так може, цього ніколи і не станеться. Дивись, так і життя повз пройде... Давай-но, вирішуй прямо зараз – береш шкатулку чи ні? А то мені пора... І вона дійсно почала танути, зникати.
– Беру! – закричала я. – Беру спадок!
– Ти будеш першою, хто відродить Світло Любові в твоєму роді. Я була першою – і ти будеш першою. Першою по-справжньому щасливою за довгі роки, дівчинко, запам'ятай це! – долинуло до мене з сяючого серпанку.
Я відчула, що шкатулка незбагненним чином опинилася в моїх руках. Я її як наяву відчувала – теплу, незграбну, важкеньку. І раптом така музика заграла чудова, що я заплакала.
Я відчула його, це саме співчуття... Немов на собі відчула все те, що пережили жінки мого роду. Така тяжкість на мене навалилася, що я просто завила!
Я ридала, як ніколи в житті, і зі сльозами з мене вийшли всі образи, всі претензії, все горе від нерозуміння і нелюбові…
А потім я «випливла» зі свого сну-ні-сну, випливла і опинилася в залі, де і починала дихати, а наді мною схилилося стурбоване обличчя моєї напарниці.
– Ну ти і ревіла, – промовила вона. – Думала, все тут заллєш... А що з руками?
Я глянула – руки були складені так, ніби я все ще тримала в них шкатулку.
І на дотик – ніби вона все ще там була.
– Спадщину отримала, – сказала я. – невідчужувану…
Минуло зовсім небагато часу, але я відчуваю себе абсолютно іншою.
Не знаю, як це вийшло, але тепер я весь час відчуваю присутність тієї шкатулки, що Матінка мені віддала.
І слова її пам'ятаю – «ти будеш першою жінкою роду, по-справжньому щасливою». І я в це вірю. Ну і що, що я в дитинстві щось там недоотримала? Мама – це мама, а я – це я. І я хочу передати родову шкатулку своїй доньці (а вона у мене обов'язково буде!). Та не порожню, а наповнену Світлом Любові. А хто ж її наповнить, якщо не я?
Джерело: Инга Слиж "Философия жизни в женском теле"
